Регуляторні механізми у сфері виробництва та споживання продовольчих товарів в умовах інтеграційних процесів Миколаїв 2010 - страница 7



Водночас під час розробки заходів із залучення іноземних інвестицій, з одного боку, варто формувати сприятливіші умови для інвестиційної діяльності, додатково заохочувати іноземний капітал, максимально використовувати наявні переваги. З іншого, – варто забезпечувати узгодження економічних інтересів потенційних інвесторів та різноманітних інтересів регіону. Окрім стимуляції залучення іноземного капіталу слід створити передумови діяльності інфра­структури ринку цінних паперів в економіці Миколаївщини. На сьогодні емісія цінних паперів як засіб залучення додаткових інвестиційних ресурсів для аграрної галузі є ефективнішою порівняно з залученням банківських кредитів із досить високою відсотковою ставкою. За фінансування масштабних інвестиційних проектів емісія може створити серйозну конкуренцію кредитному фінансуванню аграрної галузі.

Підприємства агропродуктового сектору Миколаївщини необхідно вивести на ринок цінних паперів, який управлятиме фінансовими потоками, спрямовуючи їх у найперспективніші виробництва комплексу або вилучаючи ресурси з галузей, що працюють неефективно.


В. А. Гросул

Харківський державний університет

харчування та торгівлі


^ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ


Забезпечення населення високоякісними продуктами харчування власного виробництва є одним з найважливіших питань продовольчої безпеки країни.

Продовольча безпека характеризується двома основними аспектами:

  1. Соціально-економічним, тобто рівнем самозабезпеченості основними продовольчими товарами, включаючи наявність та підтримку на необхідному рівні страхових перехідних запасів продовольства, що забезпечують незалежність від коливань на світовому ринку і змін погодних умов.

  2. Політекономічним, тобто спроможністю мобілізувати внутрішні ресурси та агропромисловий потенціал держави для забезпечення доступності продовольства для всіх верств населення, у тому числі й для його бідної частини, оскільки продовольство на відміну від багатьох інших форм і об'єктів споживання є найважливішим і невід'ємним чинником виживання і самого існування населення.

Слід зазначити, що в Україні до теперішнього часу не досягнуто необхідного рівня випуску продовольства для забезпечення продовольчої безпеки.

Серйозною перешкодою на шляху відновлення сільськогоспо­дарського виробництва є, перш за все, загальноекономічна політика, що фактично дотепер веде до відмови від фінансової підтримки галузі. Сільське господарство як галузь не є фінансово самодостатньою і в усіх розвинених країнах залишається дотаційною. Розвиток аграрного сектора провідних країн свідчить про те, що забезпечення стабільності продовольчого ринку можливо лише за наявності державної підтримки агропромислового комплексу.

Іншою важливою складовою продовольчої безпеки є проблема забезпечення усім верствам населення доступу до повноцінного харчування.

Методикою ООН передбачено використання двох порогових критеріїв, що характеризують продовольчу ситуацію, а з нею й загальне економічне становище країни. Порогом бідності визначається душовий добовий раціон харчування з енергетичною цінністю, нижчою за 2,5 тис. ккал та часткою продовольчих затрат у сімейному бюджеті понад 60%. За показником продовольчої доступності нинішній український рівень вищий від порога бідності, але майже в півтора рази нижчий від власної докризової позначки.

Оцінювати самозабезпеченість країни продовольством можна лише з урахуванням дуже істотного зниження споживання, що торкнулося всіх верств населення. Сьогодні рівень споживання продовольства значно менший, ніж на початку реформ, і все в більшій мірі відстає від раніше розроблених фізіологічних норм. При цьому, має значення не лише ступень наближення обсягу споживання конкретного виду харчової продукції до величини рекомендованої норми, але й співвідношення обсягів споживання різних продуктів, тобто структура споживання.

Характеристику структури харчування населення України можна надати на основі інформації щодо обсягів споживання десяти нормованих груп продовольства, склад яких визнається всіма країнами та міжнародними організаціями як характеристика рівня та якості життя населення і продовольчої безпеки країни. В Україні спостерігається тенденція загального зниження фактичного споживання продуктів та значного погіршення структури раціону харчування. Це виявилось не лише в зменшенні споживання продуктів тваринного походження (м’ясо, риба, молоко, яйця), але й у падінні частки цих найбільш цінних білкових продуктів у загальному раціоні. Разом із тим, за такими продуктовими групами як хліб і хлібні продукти відбувається перевищення рекомендованих норм. У контексті досліджуваної проблеми слід підкреслити, що “переїдання” за окремими продуктовими позиціями зумовлює грубі порушення раціональної структури харчування і є проблемою продовольчої безпеки країни. В Україні, зокрема, профіцит споживання хлібопродуктів і картоплі свідчить про те, що населення змушено компенсувати дефіцит енергетичної цінності харчування найдешевшими харчовими енергоносіями.

Проблема доступності продовольства – іншої найважливішої складової продовольчої безпеки – пов'язана, перш за все, з рівнем доходів, купівельною спроможністю населення та ціновою доступністю продуктів харчування.

В Україні частка продовольчих затрат у сімейному бюджеті постійно зростає, що можливо лише в країні з низьким рівнем життя. Таке положення зумовлено не лише загальним зниженням життєвого рівня більшої частини населення, частина якого взагалі живе за межами межі бідності, але і значним диспаритетом між багатими і бідними, поляризацією цих груп населення.

Верхня частина заможної частки населення витрачає на продовольство, навіть найдорожче, відносно невелику частину своїх доходів, тоді як основна і найбільш бідна – у багатьох випадках не в змозі задовольнити в адекватній формі, особливо за якісним складом, свої потреби в продовольстві.

Узагальнюючи проведене дослідження, відзначимо, що основними причинами погіршення продовольчої безпеки за роки реформ та нестійкого функціонування продовольчого ринку України, на наш погляд, є:

Таким чином, поступове усунення продуктових і загального дефіцитів продовольчого споживання, покращення структури харчування населення з одночасним зниженням частки продовольчих затрат у сімейних бюджетах вимагає корекції державної політики, як у сфері агропромислового комплексу, так і у напрямі соціальної політики з метою забезпечення та підвищення економічної доступності продуктів харчування.

В. А. Даниленко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка


^ ВПРОВАДЖЕННЯ HACCP ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНОЇ

СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА


В умовах інтенсифікації глобалізаційних процесів вирішення задачі забезпечення високої економічної стійкості підприємства неможливе без врахування вимог найсучасніших стандартів якості та безпеки продукції. Особливо важливою ця проблема є для виробників харчової продукції, оскільки порушення стандартів якості в цьому випадку означає не лише фінансові втрати та шкоду репутації фірми, але й несе загрозу здоров’ю та життю людей.

Проте для вирішення задачі забезпечення високої якості та безпеки харчової продукції за умови помірного рівня витрат на її виробництво, що гарантують конкурентоспроможність, слід застосовувати спеціальну технологію управління якістю. Найбільш сучасним варіантом такої технології є HACCP (Hazard Analysis & Critical Control Points1). Її активно використовують компанії, що постачають харчову продукцію на ринки розвинутих країн, таких як США, країни ЄС. При цьому для постачання на ринок США дотримання такої технології є обов’язковим в усіх випадках.

Проблеми впровадження HACCP активно досліджуються як іноземними, так і вітчизняними дослідниками. Серед іноземних публікацій можна виділити видання за редакцією Л. Анневехра [1] та М. Сатін [2], в яких досліджуються вартість впровадження HACCP та переваги від нього. Серед вітчизняних дослідників можна назвати праці Л. М. Стиренко, в якій розглядаються особливості впровадження HACCP [3], Н. О. Клюваденко, що досліджує HACCP як процесно-інформаційну модель [4], В. А. Терлецької, яка досліджує принципи HACCP [5]. Проте слід визнати, що впровадження даної системи управління безпекою харчових продуктів в практиці господарювання підприємств української харчової промисловості відбувається дещо повільно. Це зумовлює додаткову потребу в популяризації даної системи, виявлення переваг від неї та характеру її впливу на стійкість підприємства.

Розглянемо основні переваги від HACCP для виробників.

По-перше, це зменшення ризиків. Впровадження даної системи

можна розглядати як метод профілактики ризиків, оскільки її функціонування реально й істотно зменшує імовірність враження харчової продукції небезпечними мікроорганізмами. Це істотно збільшує стійкість компанії, тому що виникнення ситуації масового ураження споживачів неякісними харчовими продуктами, імовірність якого збільшується в разі відмови від HACCP, може призвести до катастрофічних наслідків навіть для фінансово стабільної компанії.

По-друге, це зниження витрат на страхування. Об’єктивне зниження імовірності виникнення критично небезпечних для компанії ситуацій відповідним чином позначається на рівні страхових тарифів, в разі необхідності укладання угод зі страховими компаніями.

По-третє, це утримання існуючих та залучення нових споживачів. На жаль слід констатувати, що рівень вимогливості українських споживачів до якості харчової продукції залишається не достатньо високим, більше домінують фінансові критерії. Проте в міру підвищення добробуту варто очікувати, що й українські споживачі будуть звертати більшу увагу на безпечність харчових продуктів.

По-четверте, це перетворення продукції на бренд. Така перевага пов’язана з попередньою, оскільки стабільне дотримання високих стандартів якості переконує споживача сплачувати дещо більшу ціну за продукцію даного виробника замість того, щоб купувати можливо трохи дешевший товар конкурентів, проте який несе непередбачувані загрози для здоров’я.

Також впровадження HACCP призводить до збільшення гранично припустимих термінів реалізації продукції, зменшення частки бракованої продукції, що теж позитивно позначається на економічній стійкості компанії.

Як висновок, можна зазначити, що для забезпечення стратегічної стійкості українських виробників харчової продукції в умовах загострення конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках критично важливим є запровадження сучасних систем управління якістю та безпекою, таких як HACCP.


Література

  1. Unnevehr L. The Economics of HACCP: Costs and Benefits / L. Unnevehr. – 2000. – St. Paul, Minnesota: Eagan Press. – 412 p.

  2. Satin M. Quality Enhancement in Food Processing Through HACCP / M. Satin. – 2005, Tokyo: Asian Productivity Organization. – 184 p.

  3. Стиренко Л. М. Особливості впровадження системи НАССР на підприємствах харчової промисловості / Л. М. Стиренко // Економіка: проблеми теорії та практики. – Дніпропетровськ, 2004. – Вип.191, т. 2. – С. 339–344.

  4. Клюваденко Н. О. НАССР: процесно-інформаційна модель виявлення небезпечних факторів / Н. О. Клюваденко // Управління проектами та розвиток виробництва. – Луганськ, 2005. – № 4 (16). – С. 60–67.

  5. Терлецька В. А. Дослідження системи безпеки харчових продуктів на основі принципів НАССР / В. А. Терлецька // Наукові праці Одеської нац. акад. харчових технол. – Одеса, 2007. – Вип. 30, т. 2. – С. 385–388.



Л. О. Добрянська

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України


^ СТРАТЕГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ


Стратегічний потенціал екологічної безпеки (СПЕБ) – об’єктивна система взаємозв’язків та відношень в сфері охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, що спирається на рівень розвитку продуктивних сил та суспільну загальнонаціональну свідомість й спроможність влади формувати, реалізовувати та вдосконалювати природоохоронну діяльність в межах держави. СПЕБ – це у економічному вимірі – наявність макроекономічного підгрунття, що реалізовується у системі уможливлення й забезпечення створення й впровадження природоохоронних й ресурсозберігаючих технологій, наявності відповідних матеріальних й організаційних ресурсів та інформаційного забезпечення, у соціальному (суспільному) вимірі – наявність суспільної свідомості та готовності сприймати, реалізовувати та забезпечувати неухильну підтримку екологічних пріоритетів у формування планів, проектів, програм суспільного розвитку, у екологічному вимірі – підтримка наявних та розвиток новітніх пріоритетів формування й реалізації екологічної політики, що спирається на дотримання природоохоронних зобов’язань всіх ієрархічних рівнів державної політики.

На загал, стратегічний потенціал пов’язують з діяльністю підприємства (І. Р. Бузько, В. В. Микитенко, В. Г. Герасимчук та ін.), однак, рідше, мається на увазі стратегічний потенціал регіону чи його окремих складових (роботи З. В. Герасимчук, І. М. Вахович, Л. Л. Ковальська, Л. М. Черчик) або продуктивних сил (Л. Г. Чернюк, М. І. Фащевский, Є. В. Хлобистов, П. Т. Бубенко та ін.), і зовсім не дослідженою проблемою є стратегічний потенціал певного стану суспільно-природної системи або рівня безпеки суспільства і території. Ми розглядаємо стратегічний потенціал стосовно екологічної безпеки як певний «запас» міцності відносно суспільного забезпечення певних кількісних та якісних характеристик навколишнього середовища за критеріями безпеки для реципієнтів потенційного або безпосереднього негативного впливу. Цей «запас» уможливлюється набором об’єктивних характеристик розвитку продуктивних сил та суспільної готовності до відстоювання права на безпечне навколишнє середовище.

Отже, актуальність розробки концептуальних засад розвитку стратегічного потенціалу забезпечення екологічної безпеки визначається необхідністю державного регулювання процесів макроекономічної динаміки, що визначають або впливають на формування механізмів, інструментів, взаємозв’язків ринкових та адміністративних важелів охорони і раціонального використання природних ресурсів, уможливлення безпеки населення і територій щодо надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру.

СПЕБ визначається готовністю території і населення, економіки і соціальних інституцій до кліматичних змін, до змін у загальній кон’юнктурі ринків, до змін у паливно-енергетичних балансах, виснаженням природних ресурсів та освітнім рівнем працездатного населення. Важливою ланкою має стати демографічна структура, міграційні процеси, відкритість ринків праці, рівень попередження, реагування й подолання наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного походження.

СПЕБ – це і можливість концентрації зусиль влади, економіки, суспільства в цілому для забезпечення певного рівня стабільності розвитку та виділення коштів на забезпечення екологічної безпеки. Головне у цих процесах – вибір і визначення питомих характеристик (факторів), що впливають на якість потенціалу, його стабільність і спроможність до розвитку і зміцнення.

На сьогодні існують декілька основних складових (потенціалів) СПЕБ. Це управлінський потенціал, ресурсний потенціал, соціальний потенціал, міжнародний потенціал. Та два рівні реалізації СПЕБ – це просторовий рівень та галузевий рівень.

Управлінський потенціал СПЕБ розподіляється на інститу­ційний, інноваційний, інвестиційний, методично-нормативний та законодавчо-правовий важелі його реалізації.

Ресурсний потенціал СПЕБ (або т.зв. «ресурси забезпечення») визначається наступним складовими: територіально-природо­охоронна – наявність природоохоронних територій та територій обмеженого господарського використання, територіально-навантажена – наявність та характеристики забруднених територій та територій екологічно-небезпечної життєдіяльності, а також територій, для яких притаманні обмеження господарювання внаслідок забруднення навколишнього середовища; територіально-планувальна – наявність державних планів, проектів, програм щодо фінансового та організаційного забезпечення екологічної безпеки (фінансові та управлінські ресурси); територіально-інфрастуктурна – наявність основних виробничих фондів природоохоронного призначення та рівень їх відповідності об’єктивним вимогам забезпечення екологічної безпеки (виробничі ресурси); енергетична – наявність альтернативних джерел енергії, еколого-обумовлених секторів економіки, «зелених» технологій тощо, рівень їх впровадження в практику.

Соціальний потенціал СПЕБ (ресурси суспільного сприйняття) визначається рівнями суспільного сприйняття та відповідної суспіль­ною активністю щодо природоохоронної діяльності та екологічної політики в цілому. Цей потенціал реалізується на наступних рівнях суспільного прояву: рівень суспільного сприйняття проблем екологічної безпеки та їх пріоритетності; рівень громадського забезпечення відстоювання суспільних інтересів через громадянські ініціативи, заходи підтримки або спротиву щодо певних рішень стосовно навколишнього середовища та безпеки життєдіяльності; рівень екологічної освіти та просвіти, їх безперервність; рівень державно-приватного партнерства у сфері забезпечення екологічної безпеки.

Міжнародний потенціал СПЕБ (ресурси міжнародної підтримки екологічних планів, проектів, програм) визначається наступними складовими: наявність міжнародних природоохоронних угод та їх дієвість щодо впливу на формування та реалізацію екологічної політики; наявність міжнародної підтримки (як безповоротної так і у вигляді кредитних позичок) та її ефективність; можливість впливу міжнародних сил оперативного реагування на надзвичайні екологічні ситуації.

Просторовий рівень СПЕБ. Цей рівень визначається через регіональне охоплення та регіональну рівність у доступу до ресурсів забезпечення екологічної безпеки та наявність регіональних пріоритетів щодо використання і розподілу ресурсів забезпечення екологічної безпеки.

Таким чином, детальна теоретико-методологічна характеристика СПЕБ дозволяє визначити його як багаторівневу взаємозалежну систему, що спрямована на досягнення стабільного функціонування економіки та суспільства в сфері ефективного забезпечення екологічної безпеки для території, суб’єктів господарювання та населення, яка визначається спроможністю держави уможливити суспільно-прийнятний рівень мінімізації потенційних та реальних екологічних загроз та збитків.


Л. О. Єрмак

Житомирський державний технологічний університет


^ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ В КОНТЕКСТІ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ


Сучасний стан національної економіки характеризується поглибленням процесів міжнародної інтеграції. Дані тенденції не мають однозначного трактування, так як їх наслідки мають двоякий характер. З одного боку вони призводять до ефективності розподілу та використання обмежених ресурсів, що сприяє збільшенню обсягів виробництва та зростанню споживання. Але з іншого боку може проявитись негативний вплив глобалізаційних процесів в контексті часткової або повної втрати державними органами влади контролю над економіко-соціальними процесами всередині країни та за її кордонами, підвищення вразливості держави до коливань зовнішньої кон’юнктури, неспроможність вирішення поточних проблем, енергетичної та продовольчої криз. Тому постає загроза втрати державою суверенітету, перетворення країни в пасивний суб’єкт міжнародних відносин.

Для України така ситуація характеризується загрозою перетво­рення держави на сировинний придаток, джерело дешевих факторів виробництва. Втрата контролю над внутрішнім ринком продовольства загрожує перетворенням нації на споживача неякісної продукції та осередок випробування новацій у галузі харчових технологій.

За останні 50 років світовий попит на продовольство зріс в 4 рази, а отже зросла потреба в земельних ресурсах для їх виробництва. Україна може відновити свою провідну роль на світовому ринку агропереробних продуктів, але це потребує завчасних дій уряду та взаємоузгодження суб’єктів АПК України.

Продовольча криза 2008 року продемонструвала неготовність ряду країн боротись з падінням родючості ґрунтів, спричиненим масовим відведенням сільськогосподарської землі під виробництво біопалива. Підвищення попиту на сировину для біопалива у світі, стимулює його виробництво і в Україні – запланований обсяг в 2010 році становитиме близько 10% посівних площ.

Забезпечення збалансованого поєднання державного регулю­вання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій в умовах ринку є запорукою виходу України на передові позиції на світовому продовольчому ринку та захисту від зовнішніх загроз.

Політика уряду має бути спрямована на підтримку необхідного рівня продовольчого забезпечення різних верств населення на основі підвищення їх доходів та через соціальні програми для найбільш бідних прошарків населення, надання збалансованої фактичної інформації споживачам про безпеку харчових продуктів, розробка якісних освітніх програм для посадових осіб і співробітників харчової промисловості.

На нашу думку, національний ринок потребує законодавчого захисту та регламентування в частині жорсткого регулювання надходжень виробництва, торгівельного обігу та споживання товарів, які мають відношення до ГМ-продуктів чи ГМ-інгредієнтів. Такі товари мають високий потенціал небезпеки для здоров’я нації та якості її генофонду.

Зменшення світових запасів зернових через зростання попиту досягла майже рекордного значення. Сприятлива кон’юнктура зернового ринку, яка виникла внаслідок продовольчої кризи 2007–2008 років стимулюватиме активний експорт зернових з України. Цей процес може бути неконтрольованого характеру. Необхідне впровадження аграрної протекціоністської політики з метою забезпечення захисту вітчизняного товаровиробника. Спектр її інструментів у рамках СОТ є обмеженим і не може суперечити ринковим принципам (зокрема неможливість введення експортних квот на зернові). Активізація співробітництва з міжнародними організаціями та здійснення заходів щодо залучення міжнародної технічної допомоги в АПК сприятимуть розв’язанню виникаючих проблем.

За оцінками експертів, сформована продовольча кризи, ще певний час посилюватиметься, поява нових ринкових можливостей є підставою прогнозувати, що світове сільське господарство піде шляхом інтенсифікації. Для забезпечення продовольчої безпеки країні необхідно спрямувати увагу на збереження і розвиток наукового потенціалу АПК, державну фінансову підтримка НТП, освоєння новітніх ресурсо­зберігаючих технологій виробництва, збереження і переробки екологіч­но чистої сільськогосподарської продукції. А також фінансування підприємств агропромислового комплексу у визначених законодавством обсягах із загального фонду Державного бюджету за програмами підтримки їх розвитку, надання фінансової підтримки підприємствам агропромислового комплексу із застосуванням механізму здешевлення кредитів.


Г. В. Калинина

Рязанский государственный агротехнологический

университет им. П. А. Костычева


^ ЭФФЕКТИВНЫЙ УЧЕТ ЗАТРАТ НА СЕЛЬСКОХОЗЯЙСТВЕННОМ АВТОТРАНСПОРТЕ – ШАГ К ПРОДОВОЛЬСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ СТРАНЫ


Обеспечение населения продовольствием – одна из важнейших проблем, которая на протяжении тысячелетий стояла, и продолжает стоять перед человечеством. Продовольственная безопасность государства является основой экономической безопасности. Именно сельскохозяйственные предприятия призваны решать эту проблему. Управление ими невозможно без полной, своевременной и простой для восприятия информации. Только одновременное выполнение этих условий позволяет принимать эффективные управленческие решения. Информация о себестоимости служит основой для учета и контроля уровня затрат по автотранспорту организации; представляет неотъемлемый элемент экономического обоснования любых управленческих и инвестиционных решений организации; отражает эффективность использования ресурсов, результаты внедрения новой техники и технологий.

В данных условиях сложность учета затрат заключается в том, что понятие себестоимости продукции, а также методика ее формирования в разных системах учета производится в соответствии с различными требованиями, что, несомненно, усложняет учетный процесс и создает препятствия для принятия своевременных управленческих решений. При анализе себестоимости необходимо учитывать, что на ее формирование оказывают влияние как внутренние (использование подвижного состава, трудовых ресурсов, совершенствование организации и управления перевозками и др.), так и внешние, т.е. не зависящие от организации (цены на материально-технические ресурсы, состояние дорог и др.) факторы.

Внедрение управленческого учета на предприятии встречает много трудностей, в том числе связанных с дополнительными затратами. В настоящее время управленческий учет признан одним из наиболее эффективных инструментов, помогающих не терять контроль над бизнесом и принимать правильные управленческие решения.

Необходимость и проблемы внедрения управленческого учета на предприятиях находят отражение в научных работах О. Н. Волковой, В. Б. Ивашкевича, О. Д. Кавериной, Т. П. Карповой, И. Г. Кукукиной, В. Э. Керимова, Г. М. Лисович, И. Ю. Ткаченко и других. Авторы в работах раскрывают основные методы, используемые в управленческом учете, и направления их внедрения.

Учет затрат по эксплуатации и содержанию автотранспорта в ООО «Новопанск» ведут на субсчете 01 «Автотранспорт» счета 23. На данном субсчете учитывают затраты по грузовому, легковому и другому транспорту. С целью совершенствования учета затрат автотранспорта в ООО «Новопанск» необходимо внедрение элементов управленческого учета, а также ориентация на МСФО.

В современных условиях хозяйствования переход на МСФО осуществляется в рамках Программы реформирования бухгалтерского учёта в соответствии с международными стандартами, утверждённой Постановлением Правительства от 6 марта 1998 г. МСФО 1 рекомендует два подхода к классификации затрат: метод характера затрат (классификация по элементам затрат) и метод функций затрат или метод себестоимости продаж (реализации).

Первый формат основан на раскрытии затрат на производство по так называемым элементам затрат, второй – на себестоимости продук­ции. Оба формата позволяют получить одинаковый результат, но по-разному раскрывают данные о формировании финансовых результатов.

Однако, в ООО «Новопанск» возможна рекомендация ведения учета затрат автотранспорта с выделением так называемых финансовых затрат. Финансовые затраты с успехом выделяются в учете в странах ЕС и ряде других стран. Этот подход, основанный на себестоимости продукции, предполагает разбиение затрат на классы в соответствии с их функциями, например: – себестоимость продаж; – коммерческие расходы; общехозяйственные и другие расходы. На современном этапе в ООО «Новопанск» целесообразно использовать подход, основанный на себестоимости продукции, так как предприятие занимается производством продукции и ее реализацией, при этом в нем находят отражение элементы управленческого учета. В этом случае предполагается разбиение затрат на классы в соответствии с их функциями.

Внедрение данных мероприятий требует обязательного отражения и закрепления в учетной политике предприятия. При этом нововве­дения позволят более точно относить затраты на потребителей услуг.

Система управленческого учета позволяет предприятию функции­онировать, оставаясь прибыльным, в современном коммерческом и административном окружении. Именно эта система обеспечит необходимое качество принимаемых управленческих решений. Это в свою очередь решит основную задачу сельхозпредприятий – обеспечение продовольственной безопасности страны.


Литература

  1. Кукукина И. Г. Управленческий учет: учеб. пособие / И. Г. Кукукина. – М. : Финансы и статистика, 2004. – 400 с.

  2. Шогенов Б.А. Некоторые аспекты совершенствования учета затрат на производство продукции растениеводства в процессе его реформирования / Б. А. Шогенов, П. В. Головачев // Управленческий учет. – 2006. – № 11. – С. 23–26.

  3. Каверина О. Д. Управленческий учет: системы, методы, процедуры / О. Д. Каверина. – М. : Финансы и статистика, 2004. – 352 с.



С. О. Клименко

Миколаївська філія Європейський Університет


^ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛУ ПЕРЕРОБНИХ ПІДПРИЄМСТВ АПК У КРИЗОВИЙ ПЕРІОД


Українські підприємства з виробництва харчових продуктів і напоїв одними з перших відреагували на кризові явища в економіці, що позначилося спадом виробництва у 2008 році, після стабільного його нарощення у попередніх роках. У поточному році скорочення обсягу продукції триває, щоправда менш інтенсивно, ніж в інших видах промислової діяльності. Наслідком негативного впливу кризових явищ стало звуження ринку збуту продовольчих товарів, обсяги продажу яких почали скорочуватися у 2009 році. При цьому продовжується ріст цін як у сфері виробництва харчових продуктів, так і на споживчому ринку. У 2008 році почалось скорочення обсягу експортних операцій у галузі, а у 2009 році – імпортних.

Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, що дослідження вчених Ареф'євої О. В., Гривківської О. В., Баліцької В. В. та ін. визначають необхідність продовжити їх розробки відповідно актуальному після кризовому розвитку підприємств.

Метою статті є обґрунтувати необхідність зростання капіталу переробних підприємств АПК для продовольчої безпеки держави

У Миколаївській області існують всі передумови для інтенсивного розвитку підприємств з виробництва харчових продуктів і напоїв: наявність потужної сировинної бази сільськогосподарського виробництва, щодо якої у поточному році відзначається позитивна тенденція до зростання. Водночас, у розвитку аграрного сектору існують диспропорції – при значному збільшенні обсягів продукції рослинництва спостерігається постійне зменшення поголів’я великої рогатої худоби та виробництва продукції тваринництва. Крім того, не сприяє розвитку промислового виробництва незначна частка продукції рослинництва, що реалізується переробним підприємствам, переважна її частина потрапляє до комерційних структур. Разом з цим, 2009 рік позначився нарощенням обсягів інвестицій в основний капітал підприємств галузі (на відміну від попередніх років), позитивна тенденція зберігалася і в поточному році, не зважаючи на кризовий стан української економіки. Криза, яка охопила всі ланки економіки регіону, помітно відбилася на фінансових показниках підприємств з виробництва харчових продуктів та напоїв. Сальдований фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування галузі у 2008 році склав 8,8 млн. грн. прибутку проти 233,6 млн. грн. у 2007 році, значне скорочення фінансового результату відбулося, головним чином, за рахунок підприємств з перероблення і консервування овочів і фруктів та з виробництва молочних продуктів і морозива, прибуток яких зменшився у 11 раз та у 18 разів, відповідно, збитковими в порівнянні з 2007 роком стали підприємства з виробництва продуктів борошномельно-круп’яної промисловості та у 1,6 рази зріс збиток підприємств з виробництва інших харчових продуктів [2, с. 32]. Зниження обсягів виробництва продукції у 2009 році призвело до подальшого погіршення результатів фінансової діяльності підприємств галузі –зменшення обсягів сальдованого прибутку та рівня рентабельності, збільшення частки збиткових підприємств та суми допущених ними збитків. У 2008 році на підприємствах з виробництва харчових продуктів і напоїв відбулося зростання робочої сили та рівня заробітної плати, зменшення заборгованості з її виплати. Однак, у наступному році спостерігалось скорочення працівників галузі, що зумовлено виникненням проблем з їх зайнятістю.

Недостатньо ефективна політика держави під час кризи примушує український бізнес готуватись до найгірших сценаріїв, що, на противагу зовнішньому середовищу, сприяє посиленню та розвитку бізнесу. Фінансова система не забезпечує ефективного фінансування потреб бізнесу. Саме тому для підприємств, у тому числі, переробних, виникає необхідність пошуку внутрішніх резервів фінансування свого розвитку та необхідність оптимізувати управління грошовими потоками. Регу­лювати фінансування підприємств мають також банки, але післякри­зовий розвиток фінансових інститутів зводить їх регулювальне значення до мінімуму, підприємствам доводиться вирішувати ці завдання самос­тійно. на перший план виходить кваліфіковане управління внутрішніми ресурсами підприємства, що покращує сподівання підприємців, тому що вони упевнені у найкращій підготовці до жорстких умов існування бізнесу. Будь який бізнес має високу адаптивність до змін соціально-економічного і політичного середовища. Але українські підприємства особливо відзначаються за цим показником.


Література

  1. Ареф′єва О. В. Інтереси стейкхолдерів в організаційному забезпеченні стратегічного управління фінансовим потенціалом підприємств / О. В. Ареф′єва, П. В. Комарецька // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 9. – С. 80–85.

  2. Виробництво харчових продуктів і напоїв у Миколаївській області у 2006–2008 роках та І півріччі 2009 року. Економічна доповідь / Державний комітет статистики України Головне управління статистики у Миколаївській області. – 40 с.

  3. Малютін О. К. Оцінка фінансового сектору та його значення в економічному розвитку України / О. К. Малютін // Фінанси України. – 2010. – № 3. – С. 92–100.

  4. Подольна В. В. Основні аспекти формування та розвитку позитивного гудвілу підприємства / В. В. Подольна // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 9. – С. 128–134.

  5. Тихомирова И. Эффективная неэффективность, или перевесят ли ожидания статистический негатив? / И. Тихомирова, В. Данько, Н. Палий // Зеркало недели. – № 20 (800), 29 мая. – 4 июня.



А. В. Ключник

Миколаївський державний аграрний університет


^ СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

НАСЕЛЕННЯ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ


Зайнятість населення у сільській місцевості має свій власний характер та особливість. Найгостріші проблеми сільського населення зазначені в Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 р., якими на сьогоднішній день виступають: відсутність мотивації до праці, бідність, трудова міграція, безробіття, занепад соціальної інфраструктури, поглиблення демографічної кризи та відмирання сіл, які безпосередньо пов'язані з сферою зайнятості.

На загострення ситуації у зайнятості сільського населення області протягом останніх восьми років мали вплив наступні негативні фактори, зокрема:

Отже, нинішній соціально-економічний стан сільських територій, як і аграрного сектору економіки, перебувають у критичній фазі, яка тягне за собою дестабілізацію всієї економіки області. При цьому чітко окреслюється основна проблема - в українському селі є в наявності великий трудовий потенціал, не зайнятий продуктивною працею.

У ситуації, що склалася, до заходів, направлених на підвищення зайнятості населення сільських територій, слід віднести наступні:

Про забезпечення ефективної зайнятості, подолання безробіття мають дбати усі суб'єкти ринку – і найманий працівник, як найбільш зацікавлений у забезпеченні високого рівня власного життя, і власник, як зацікавлений у забезпеченні високої конкурентоспроможності своєї продукції, і держава, яка у соціально орієнтованій ринковій економіці покликана виступати гарантом продуктивної зайнятості і на цій основі забезпечувати гідний рівень і якість життя своїм громадянам.


І. М. Козик, Т. В. Копча

Мукачівський державний університет


^ ОСОБЛИВОСТІ КОНТРОЛІНГУ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ


Формування економічного становлення економіки під впливом інтеграційних процесів, поява підприємств різних форм власності як у виробничій, так і невиробничій сферах, вносить істотні зміни в систему управління на рівні підприємства. Це є актуальним в наш час, так, як на перший план виходять економічні, ринкові критерії ефективності, підвищуються вимоги до гнучкості управління. У цій ситуації неодмінною умовою вдосконалення методів управління та визначення фінансових стратегій є повне використання внутрішніх можливостей підприємства, тобто створення дійової системи внутрішнього обліку і звітності.

Слід зазначити, що проблема контролінгу на підприємствах широко дискутується в наукових працях провідних вчених України та світу. Серед яких Й. Вебер, А. Дайле, Х.-Ю. Кюппер, Э. Майер, Р. Манн, Т. Рейхман, Д. Хан, П. Хорват, А. Шмидт, Д. Шнайдер, Х.-Й. Фольмут, Н. Г. Данилочкіна, В. Б. Івашкевич, А. М. Карминський, С. Г. Фалько, М. С. Пушкар, С. Н. Петренко.

Метою дослідження є визначення можливостей практичного використання контролінгу в плануванні виробничої програми підприємства.

Неефективність та нестабільність, як зовнішніх (загострення конкуренції на внутрішніх і світових ринках низький рівень економічного життя населення та ін.), так і внутрішніх (обсяги виробництва, заборгованість по зарплаті, пошук надійних партнерів) чинників висувають додаткові вимоги до управління бізнесом підприємства. Внаслідок цього потрібно здійснювати пошук більш нових та досконалих систем управління, що забезпечують гнучкість і надійність функціонування підприємства в умовах інтеграційних процесів. А це в свою чергу передбачає вироблення механізмів координації і контролю всередині системи управління та необхідність організації контролінгу на підприємстві.

На сьогоднішній день питанням контролінгу , а також визначення його особливостей приділяється велика увага. Він широко використовується в практиці західних підприємств і в свою чергу приносить відчутні результати. Адже контролінг – це нова концепція інформації і управління, що забезпечує підтримку внутрішнього балансу підприємства шляхом формування інформації про витрати і прибутки і надання її керівництву для прийняття оптимальних управлінських рішень.

Основна ціль контролінга – орієнтувати процес управління підприємством на досягнення всієї цілі.

Контролінг як цілісна система складається з двох важливих частин:

Кожний вид контролінгу має свої методи, принципи, засоби і інструменти.

Стратегічний контролінг повинен забезпечити тим підприєм­ствам, які знаходяться в скрутному становищі, відстежування наміченої мети розвитку і досягнення довгострокової стійкої переваги перед конкурентами. Основними напрямами аналізу стратегічного контролінгу є:

Стратегічний контролінг орієнтований на довгострокові перспективи. Його об'єктами є такі показники, як мета, стратегії, потенціали і чинники успіху, сильні і слабі сторони підприємства, шанси і ризики, рубежі і наслідки.

Дуже широко контролінг використовується при прогнозуванні цін на продукцію і послуги, для визначення нижніх допустимих меж цін і тарифів, розрахунку очікуваних прибутків, податкових платежів і створюваних резервів. В рамках контролінга перевіряється ефективність різних варіантів інвестицій до і в ході їх здійснення, моделюються умови реалізації проекту. Інформація, що поставляється службою контролінга керівництву підприємства, незамінна для оперативного і стратегічного управління.

Доцільно зауважити, що в управлінні вітчизняними підприємствами контролінг не знаходить належного застосування, і насамперед, внаслідок того, що потреба в ньому часто перевищує знання, що є в цій галузі.

Як за рубежем, так і в Україні, в роботі служб контролінга невиправдано багато уваги уділяється плануванню і контролю оперативних бюджетів. В цій частині резерви зростання ефективності підприємства, особливо в довгостроковій перспективі, вельми обмежені. Для умов України йдеться про потенційне зростання інтегральних показників ефективності діяльності підприємства на 1–3% в рік, що при існуючому положенні справ у вітчизняній економіці можна вважати незначною величиною. Таким чином питання пов’язані з становленням і розвитком контролінгу на вітчизняних підприємствах потребує постійного моніторингу і розробки механізмів регулювання в умовах інтеграційних процесів.


Література

  1. Пушкар М. С. Контролінг – інформаційна підсистема стратегічного менеджменту / М. С. Пушкар, P. M. Пушкар. – Тернопіль : Карт-бланш, 2007. – 370 с.

  2. Яковлєв Ю. П. Контролінг на базі інформаційних технологій / Ю. П. Яковлєв. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 318 с.

  3. Терещенко О. О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: навч. посібник / О. О. Терещенко. – К. : КНЕУ, 2003. – 554 с.



Н. О. Комар

Миколаївський державний аграрний університет


^ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА УКРАЇНИ


Об’єктивна необхідність державного регулювання сільського господарства в умовах ринкової економіки зумовлена унікальними особливостями, що притаманні цій галузі, її місцем і значенням у забезпеченні продовольчої безпеки країни та житті суспільства.

Як свідчить зарубіжний і вітчизняний досвід, негативні наслідки нестабільності внутрішнього та зовнішнього середовища мають вагомий вплив на параметри розвитку сільськогосподарського виробництва. Існуючі проблеми значно ускладнюються кризовими явищами, які періодично виникають у розвитку вітчизняної та світової економіки. Це потребує поглиблення наукових досліджень щодо підвищення ролі й місця держави в регулюванні економічних процесів для упередження та запобігання можливості виникнення кризових явищ і забезпечення стабільного розвитку сільського господарства на довгострокову перспективу [2].

Визначення місця держави й обґрунтування механізмів її впливу на розвиток економічних процесів були в центрі уваги класиків економічної науки Дж. Кейнса, А. Маршалла, В. Паретто, Ф. Перру, Д. Рікардо, П. Самуельсона, А. Сміта та інших. У працях вітчизняних та зарубіжних вчених В. Андрійчука, В. Власова, В. Галушко, П. Гайдуцького, О. Гудзинського, Б. Кваснюка, С. Кваші, С. Кісельова, І. Кириленка, П. Саблука, В. Ситника, та інших науковців здійснено комплексну оцінку ринкових соціально-економічних трансформацій аграрного сектору, обґрунтовано загальнотеоретичні, методологічні та практичні аспекти формування державної аграрної політики України.

Актуальними залишаються недостатньо розроблені та дискусійні питання щодо місця і ролі держави в аграрній сфері, визначення концептуальних засад оптимального співвідношення ринкового і державного регулювання, способи регулювання кон’юнктури аграрних ринків.

Метою державного регулювання сільськогосподарського вироб­ництва є досягнення найбільш ефективного, стабільно-поступального економічного і соціального розвитку сільського господарства. У процесі такого регулювання здійснюється економічна підтримка аграрних підприємств з тим, щоб вони, по-перше, за нормального господарювання мали необхідний рівень дохідності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, і по-друге, були зацікавлені вести виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Та не зважаючи на це, стан економіки України не дозволяє запро­вадити політику чистого протекціонізму стосовно сільського госпо­дарства. Тому доцільно застосовувати диференційований підхід, поєд­нуючи ці дві політики – протекціонізму та ефективності – щодо окремих галузей, видів продукції і регіонів. Це знайшло певне відо­браження в системі законів України, Указів Президента України, а також у проекті Національної програми розвитку агропромислового ви­робництва і соціального відродження села України на 1999–2010 роки.

Ураховуючи обмеженість фінансових можливостей держави, регулювання доходів сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати поетапно на основі врахування галузевого і зонального підходів. Так, першочергової підтримки вимагають:

1) стратегічно важливі галузі (зернове господарство, буряків­ництво, льонарство та олійні культури), що забезпечують валютні надходження держави;

2) господарства, які перебувають у гірших природноеконо­мічних умовах (Полісся, передгірські та гірські райони).

Крім зазначених вище важелів, для цих господарств доцільно запровадити систему державних дотацій на продукцію спеціалізації відповідних зон.

Зважаючи на високу зосередженість виробництва таких трудомістких видів продукції, як картопля, овочі, фрукти, ягоди і продукція тваринництва в особистих господарствах населення, цільову підтримку цієї форми господарювання доцільно здійснювати через гарантовану заготівлю продукції організаціями споживчої кооперації і переробними підприємствами, договірні ціни, організацію центровивозу [1].

Також, необхідний захист інтересів вітчизняних товаровироб­ників шляхом:

Зазначені напрями державного регулювання і підтримки сільського господарства як ізольовані заходи малоефективні. Забезпечити умови для стабільного і високоефективного розвитку вони здатні тільки діючи в єдиній системі.


Література

  1. Вітковський М. П. Посилення ролі держави при переході до ринку / М. П. Вітковський // Економіка АПК. – 2007. – № 7. – С. 134.

  2. Кириленко І. Г. Аграрна реформа в Україні: надбання, проблеми / І. Г. Кириленко // Економіка АПК. – 2005. – № 5. – С. 8–14.



П. І. Коренюк

Дніпропетровська державна фінансова академія


^ ФАКТОРИ ВІДТВОРЕННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПРОДОВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ


Процес виробництва сільськогосподарської і продовольчої продукції та сировини для харчової промисловості й продуктів харчування забезпечується взаємодією складників аграрного природного потенціалу, а саме: виробничої, природної, природовідтворювальної, природоохоронної, управлінської та інших підсистем загальної системи продовольчої безпеки України. В умовах дефіциту продовольчої продукції при наявності потужного природно-ресурсного потенціалу в Україні, національний продовольчий комплекс нині не забезпечує навіть власні потреби у продовольстві.

Вартісний підхід дає змогу виразити ефективність використання та відтворення природних ресурсів у функціонально-відтворювальному процесі безперервної життєдіяльності суспільства на різних етапах свого поступу. В такому випадку, екологічна ефективність продовольчого комплексу як економічна категорія характеризує виробничі відносини, які виникають у процесі відтворення аграрного природно-ресурсного потенціалу при виробництві продуктів харчування та продовольчої сировини з метою задоволення матеріальних, культурних та духовних потреб життєдіяльності людини.

Продовольчу систему в аграрному секторі економічно виправдано розглядати як самовідтворювальну систему, яка за потенційними можливостями здатна і до розширеного відтворення продуктивних сил агропродовольчого комплексу. Крім того, вона є системою економічних відносин у процесі виробництва продуктів харчування та продовольчої сировини вітчизняними товаровиробниками.

Процеси відновлення, відтворення, використання, збереження, охорони аграрних природних ресурсів економічно виправдано розглядати як складний комплекс різновекторних взаємодій. Стратегічні цілі, мета та завдання простого відтворення та активного збереження аграрних природних ресурсів практично збігаються. Цілком закономірно, що на теоретичному та методологічному рівні досягається тотожність вищевказаних економічних категорій.

Реальний перехід до платності природокористування в аграрному секторі економіки неоднозначно вплинув на ефективність використання та відтворення аграрного природно-ресурсного потенціалу. Це дає підстави для висновку, що кінцевим показником діяльності продовольчого комплексу, є показники продовольчої ефективності використання аграрного природно-ресурсного потенціалу у абсолютному, кількісному та відносному виразах.

Так, має місце зниження виробництва валової продукції сільського господарства в порівняльних цінах 2005 р. за досліджуваний період на 39,3 відсотки. Причому¸ темпи зниження виробництва продукції тваринницької галузі пере вивищують темпи зниження рослинництва¸ що підтверджується показниками рентабельності. Позитивним є факт зростання продуктивності праці в сільському господарстві, що пояснюється скороченням числа працюючих на фоні закупівлі окремими фінансово міцними підприємствами високопродуктивної закордонної техніки. В той же час основна кількість сільськогосподарських товаровиробників працює на техніці з ступенем зносу 85–90 відсотків і вище. Безумовно, факт трансформації аграрного сектору економіки¸ проходження і завершення ринкових реформ не міг не вплинути на результативність галузі. Проте, є факт зниження ефективності використання аграрного природно-ресурсного потенціалу, зокрема коефіцієнту інтегрованого екологічного стану території.

Так, у першій половині 90-х років мала місце тенденція стрімкого зниження виробництва продукції аграрного сектора. В деяких областях України виробництво сировини для харчової та переробної промисловості знизилося у 2–2,5 раза, що не могло не відобразитись на загальному стані економіки держави, рівні споживання населенням продуктів харчування, якості продовольчого раціону. Під впливом ринкових важелів відбулась структурна перебудова аграрної економіки. Наприклад, цукрова промисловість значно скоротила обсяги виробництва і практично згорнула свою діяльність. Суб’єкти господарювання масово почали висівати соняшник та озимий ріпак¸ що не могло не вплинути на показники родючості продуктивних угідь¸ особливо за умови скорочення практично в 10 разів внесення мінеральних і особливо органічних добрив. При зниженні урожайності соняшнику його виробництво на одну особу зросло з 50 кг у 1990 р. до 114 кг у 2006 р. або у 2,3 раза. Такий факт свідчить про істотне зростання площ посівів соняшнику, що негативно впливає на агроекологічний стан території. Після 1995 р. стала помітною відносна стабілізація економічної ситуації, зросло виробництво валової продукції аграрного сектору. При цьому темпи зростання виробництва тваринницької продукції значно відстали від приросту продукції землеробства.

У кінці 90-х років та на початку ХХІ ст. за рахунок проведення організаційної реформи аграрного сектора та переробної сфери економіки спостерігається нарощення виробництва продовольчої сировини та продуктів харчування. Держава стала економічними (непрямими) методами підтримувати аграрний сектор економіки за прикладом країн Європейського Союзу. Захист вітчизняних товаровиробників сприяв підвищенню продовольчої та економічної безпеки країни. Вищевказані фактори сприятимуть підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу продовольчого комплексу, що підтверджується відповідними аналітичними і прогнозними. Так, скоротилося виробництво валової продукції галузі рослинництва на 100 га продуктивних угідь. Проте¸ темпи зниження виробництва галузі тваринництва в 1,5–2 рази перевищують темпи зниження виробництва рослинницької галузі (табл.).

Спостерігається певна пропорційна залежність між зростанням урожайності з одного боку та показниками продовольчої ефективності відтворення аграрного природно-ресурсного потенціалу – з іншого. Причому характерним є факт, що темпи зниження урожайності основних сільськогосподарських культур відстають від темпів зниження росту валової продукції сільського господарства та харчової промисловості. Отже результативні показники ефективності використання та відтворення аграрного природно-ресурсного потенціалу перебувають у залежності від якісного та кількісного стану природних ресурсів, які прямо чи побічно задіяні у сільськогосподарському виробництві.


Таблиця


^ Поточні індекси основних показників ефективності використання та відтворення аграрного

природно-ресурсного потенціалу держави

Показник

Рік

1990

2000

2005

2006

2007

Прогноз

2010

2015
^ Сільськогосподарські угіддя
100,0

77,2

57,1

57,4

54,3

53,5

49,3

Орні землі

100,0

94,0

92,4

92,2

92,4

91,5

89,0

Урожайність

а) пшениці

100,0

49,3

70,9

62,9

58,2

88,2

115,4

б) цукрових буряків

100,0

64,1

90,0

103,3

106,7

108,6

113,9

в) соняшника

100,0

77,2

81,0

86,1

77,2

88,6

107,6

Валова продукція сільського господарства

100,0

53,4

63,5

65,1

60,9

66,8

83,8

в т.ч. ВП рослинництва

100,0

65,5

81,1

82,4

74,7

79,9

90,9

в т.ч. ВП тваринництва

100,0

43,3

48,7

50,4

49,2

50,8

60,5

5901430115418484.html
5901548776965396.html
5901589523654898.html
5901697035798733.html
5901829085158457.html