§ 2. Підстави та умови виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди - Авторський колектив Баранова Л. М

§ 2. Підстави та умови виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди

^ Поняття підстав виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди. Питання про виникнення зобов'язання з відшкодування шко­ди в цивілістичній літературі вирішується по-різному. Протягом три­валого часу домінуючою була точка зору, відповідно до якої виник­нення зобов'язання з відшкодування шкоди розглядалося через призму підстав цивільно-правової відповідальності, серед яких ос­новним визнавався певний «склад цивільного правопорушення»1. На думку Г. К. Матвеева, наявність складу цивільного (і будь-якого ін­шого) правопорушення - загальна і, як правило, єдина підстава цивільно-правової (і будь-якої іншої) відповідальності. Інакше кажу­чи, - зазначав він, - склад правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідношення між правопорушником та потер­пілим і створює певні претензії потерпілого і обов'язки правопоруш­ника зі заглажування шкоди, завданої протиправною дією2.

Під «складом правопорушення» як підставою виникнення зобов'я­зання з відшкодування шкоди одними авторами визнавалася сукуп­ність певних ознак правопорушення, якими воно характеризується як достатня підстава відповідальності3, іншими - сукупність загальних типових умов, наявність яких необхідна для виникнення обов'язку з відшкодування шкоди, завданої у разі будь-якого цивільного право­порушення4.

Заперечуючи проти концепції складу цивільного правопорушення, небезпідставно вбачаючи в ній схожість з кримінально-правовим виз­наченням ознак злочину, російський вчений В. В. Вітрянський об­ґрунтовує думку, що підставою цивільно-правової відповідальності є порушення суб'єктивних цивільних прав, оскільки цивільно-право­ва відповідальність є відповідальністю правопорушника перед потер­пілим5. Думка цього вченого заслуговує на увагу, хоча вона і не роз-

1 Див., напр.: Матвеев Г. К. Вина в советском гражданском праве.-К., 1951.-С. 7;
Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М., 1958. -
С. 57.

2 Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности. - М., 1970. -
С. 5.

3 Матвеев Г. К. Вказ. праця. - С. 13-15. г

4 Алексеев С. С. Гражданская ответственность за невыполнение плана железнодо­
рожной перевозки. — М., 1959. - С. 49.

5 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положения. - М.,
1997.-С. 569-570.

488

Розділ XVI

^ НЕДОГОВІРШ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

489


криває зміст поняття «порушення суб'єктивних цивільних прав». Крім того, наведена точка зору стосовно підстав виникнення зобов'я­зання з відшкодування шкоди носить досить віддалений від розгляду­ваного питання характер. Аналогічними недоліками страждає і точка зору, відповідно до якої підставою виникнення зобов'язання з від­шкодування шкоди визнається правопорушення, тобто протиправна і винувата поведінка заподіювача шкоди1, внаслідок якої порушують­ся особисті немайнові та майнові права потерпілого.

При визначенні підстав виникнення недоговірного зобов'язання з відшкодування шкоди слід виходити з наступного.

Відповідно до загальної норми ч. 2 ст. 509 ЦК зобов'язання, у тому числі і недоговірні з відшкодування завданої шкоди, виникають з під­став, встановлених ст. 11 ЦК, із змісту якої випливає, що кожна із пе­редбачених нею підстав має назву юридичного факту. Виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди грунтується, зрозуміло, на фак­тах завдання цієї шкоди. Оскільки завдана шкода може мати майно­вий характер чи бути тільки моральною, то згідно з п. З ч. 2 ст. 11 ЦК припускається два різновиди підстав виникнення зобов'язань з від­шкодування шкоди: а) завдання майнової (матеріальної) шкоди; б) за­вдання моральної шкоди іншій особі. Таким чином, підставами ви­никнення зобов'язання з відшкодування шкоди визнаються фак­ти завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи чи зав­дання моральної шкоди.

Від підстав слід відрізняти умови відшкодування шкоди. На від­міну від підстав, як фактів, передбачених законом і породжуючих відповідне цивільно-правове явище (зобов'язання з відшкодування завданої шкоди), умовами визнаються ознаки, якими ці підстави характеризуються і які випливають із закону. Тому не випадково дослідники їх визначають як нормативні вимоги, яким у кожному конкретному випадку повинна відповідати підстава (юридичний факт) і за відсутності яких не можуть виникати відповідні право­відносини, оскільки цей факт не набуває значення юридичного2.

Як вже зазначалося, в зобов'язаннях з відшкодування шкоди їх по­роджуючим фактом є протиправна поведінка (дія, бездіяльність) - за­вдання майнової (матеріальної) або завдання моральної шкоди іншій особі. У деяких випадках обов'язок відшкодувати завдану шкоду ви­никає за наявності вини в поведінці заподіювача шкоди. У інших -для визначення обов'язку з відшкодування шкоди слід враховувати правила спеціального закону. Інколи обов'язок з відшкодування шко­ди може виникати незалежно від вини і навіть без вини заподіювача шкоди. З урахуванням цього умови виникнення зобов'язання з від­шкодування шкоди поділяються на дві групи: загальні і спеціальні.

1 Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право Украины: Учеб. - Харь­
ков, 2004. - С. 809.

2 Смирнов В. Т., Собчак А. А. Общее учение о деликтных обязательствах в совет­
ском гражданском праве: Учеб. пособ. - Л., 1983. - С. 56.

До загальних умов виникнення зобов'язань з відшкодування шко­ди належать: а) шкода; б) протиправність поведінки заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною поведін­кою правопорушника і її результатом - шкодою; г) вина заподіювача шкоди.

Зазначені умови визнаються загальними тому, що їх наявність не­обхідна в усіх випадках завдання шкоди для позитивного вирішення гопання щодо її відшкодування, за винятком тих, стосовно яких за­кон встановлює спеціальні вимоги, розширюючи чи обмежуючи пе­релік зазначених умов (наприклад, у разі завдання ядерної шкоди за­кон встановлює межі відшкодування завданої шкоди незалежно від вини оператора ядерної установки).

Шкода як загальна умова виникнення зобов'язання з її від­шкодування визнається такою за тієї причини, що у разі її відсутно­сті питання про її відшкодування не виникне. Мабуть тому деякими авторами шкода визнається як підстава деліктної відповідальності; мовляв, якщо вочевидь наявність шкоди, то некоректно вести мову, що вона (шкода) є умовою відповідальності за неї1.

Тлумачення шкоди як підстави виникнення зобов'язання з її від­шкодування уявляється уразливим, оскільки воно призводить до ото­тожнення шкоди як результата протиправної поведінки правопоруш­ника з самою його поведінкою - завданням шкоди. Завдання шкоди як юридичний факт, породжуючий право потерпілого вимагати її відшкодування, і обов'язок правопорушника це відшкодування здійснити, безумовно, пов'язані між собою, але вони не тотожні..

Шкодою є одна із умов виникнення обов'язку з її відшкодування і вона означає сукупність несприятливих для особи, якій вона завда­на, особистих немайнових, а також майнових наслідків, що ви­никли у разі порушення суб'єктивних цивільних прав фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 та ч. 1 ст. 1167 ЦК підлягає відшкоду­ванню як майнова, так і моральна шкода, якщо вона була завдана не­правомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю фізичній або юри­дичній особі. Тому можна зробити висновок, що загальне поняття шкоди є збиральним і за своїм обсягом воно торкається як особистої немайнової, так і майнової сфер потерпілого, тобто його немайнпвих та майнових благ, ушкоджених внаслідок дій чи бездіяльності з боку інших осіб.

Майновою визнається шкода, яку можна оцінити у грошовому ек­віваленті. При її відшкодуванні спрацьовує принцип повного відшко­дування.

Так, зокрема, якщо шкода була завдана здоров'ю фізичної особи (її немайновим благам), то її майновий характер полягатиме у втраті за-

1 Див., напр.: Гражданское право: Учеб. В 2 т. - Том II. - Полутом 2 / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. - 2-е изд. перераб. и доп. - М, 2000. - С. 370.

16 «Цивільне право України», т. 2

490

Розділ ХП

^ НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

491


робітної плати (інших доходів), у витратах на придбання ліків, проте­зування, санаторно-курортне лікування тощо. Так само і при поши­ренні відомостей про суб'єкта підприємництва, що принижують його честь і ділову репутацію, можуть мати місце майнові наслідки (за не­довіри чи сумнівів в добросовісності було відмовлено у наданні пози­ки чи в укладенні іншого очікуваного потерпілим договору тощо). Особливістю завданої у наведених випадках шкоди є те, що у повному обсязі вона відшкодовується лише у тій її частині, яка стосується май­нових втрат. При позбавленні фізичної особи таких належних їй благ як життя чи здоров'я ціль їхнього відновлення стає неможливою.

Що стосується шкоди, завданої майну потерпілого, то її суть поля­гає у вартісному зменшенні майнової сфери потерпілого внаслідок по­шкодження або знищення належного йому майна, а її відшкодування здійснюється на засадах вартісно-еквівалентних і воно може збігатися з розміром вартості того, що було потерпшим втрачено. З урахуван­ням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати збитки у повному обсязі (ч. 1 ст. 1192 ЦК).

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому визна­чається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Майнова шкода як умова зобов'язання з її відшкодування виступає мірою обов'язку відповідальної за шкоду особи. Інакше кажучи, роз­мір відшкодування, право на яке має потерпілий, визначається роз­міром завданої його майну шкоди.

Майнова шкода, як про це свідчать положення ст. 1192 ЦК, тісно пов'язана зі збитками. Останніми, за переважною думкою цивілістів, визнається грошове вираження майнової шкоди. З цього приводу не­обхідно, однак, відмітити, що при визначенні збитків, яких зазнав по­терпілий внаслідок завдання шкоди його майну, слід керуватися пра­вилами, встановленими ч. 2 ст. 22 ЦК, відповідно до якої збитками є: а) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкоджен­ням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); б) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Шкода, яку неможливо оцінити у грошовому еквіваленті, вва­жається немайновою або, що те ж саме, моральною.

Інститут відшкодування моральної шкоди для вітчизняного зако­нодавства є відносно новим. За часів колишнього Союзу РСР компен­сація моральної шкоди не визнавалася. Вважалося, що потерпілий у разі завдання йому немайнової шкоди міг вимагати відповідного по­карання заподіювача цієї шкоди.

В актах законодавства радянських часів категорія «моральна шко-

да» вперше з'явилася в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р.1, відповідно до ст. 24 яких потерпілим визнавалась особа, якій злочином заподіяно мо­ральну, фізичну або майнову шкоду. Зазначене положення невдовзі було відтворено Кримінально-процесуальним кодексом України (ч. 1 ст. 49) від 28 грудня 1960 р. та аналогічними кодексами інших колиш­ніх союзних республік. Щоправда, введення в законодавчу терміно­логію поняття «моральна шкода» зовсім не означало законодавчого вирішення питання стосовно відшкодування цієї шкоди. І цивільний позов у кримінальній справі міг бути пред'явлений до обвинувачено­го лише з приводу відшкодування матеріальної шкоди (статті 28, 50 КПК).

Слід, однак, відмітити, що радянське законодавство до певного ча­су, хоч і не передбачало безпосереднього відшкодування саме мо­ральної шкоди, в той же час воно містило норми, спрямовані не тіль­ки на відшкодування матеріальної шкоди, а й на задоволення осо­бистих немайнових інтересів потерпілого. Так, відповідно до п. 18 Правил відшкодування підприємствами установами і організаціями шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'я­заним з їх роботою від 22 грудня 1961 p., якщо подальше використан­ня потерпілого на попередній роботі стало неможливим внаслідок ка­ліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, адміністрація на прохання потерпілого зобов'язана була забезпечити за рахунок підприємства (установи, організації) навчання його новій професії відповідно до рекомендації лікарняно-трудової експертизи2. У даному разі йдеться не стільки про відшкодування потерпілому майнової шкоди, скільки про задоволення бажання потерпілого отримати нову професію.

Вперше норма стосовно компенсації моральної шкоди була включена в Закон Союзу РСР «Про засоби масової інформації»3. Змісту поняття морайьної шкоди цей Закон не розкривав. Певний крок у цьому напрямі був зроблений прийнятими 31 травня 1991 р. Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік4, якими визначалася моральна шкода як фізичні або моральні страждання.

У зв'язку з припиненням існування Союзу РСР зазначені Основи на території України в дію не вступили. Однак їх основна ідея щодо поняття моральної шкоди була сприйнята спочатку судовою правоза-стосовчою практикою України, а пізніше і новим ЦК України.

Під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характе­ру внаслідок моральних чи фізичних страждань,завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

  1. Ведомости Верховного Совета СССР. - 1959. -№ 1. - Ст. 15.

  2. сборник нормативных актов. - М., 1977. - С. 931-933.

  3. Ведомости Верховного Совета СССР. - 1990. - № 26. - Ст. 942.

- 4ведомостиВерховногоСоветаСССР.-1991.-№26.-Ст.26. ин,

16

492

РозділХУІ

^ НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

493


,1 І

Моральна шкода полягає: а) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; б) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; в) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; г) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ч. 2 ст. 23 ЦК).

З наведених законоположень можна зробити висновок, що мо­ральна шкода - це фізичні або душевні страждання, завдані фізич­ній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю (ч. 1 ст. 1167 ЦК), якими порушуються її особисті немайнові пра­ва або які посягають на належне фізичній особі майно, а також приниження честі, гідності, ділової репутації фізичної або юри­дичної особи.

Звідси можна зробити висновок, що сама по собі моральна шкода немайнова і полягає в негативних наслідках, що можуть мати місце в особистій немайновій сфері потерпілого. При цьому зазначені на­слідки можуть виникати не тільки у разі ушкоджень немайнових благ (здоров'я, честі, гідності, ділової репутації тощо), а й у зв'язку із зни­щенням чи пошкодженням належного фізичній особі майна, яке для неї мало значну особисту цінність, скажімо, як пам'ять про близьку людину. Суттєвим тут є також те, що зазначена шкода може полягати у посяганні на немайнові блага, безпосередньо належні не тільки са­мому потерпілому, а й членам його сім'ї чи близьким родичам, у зв'язку з чим потерпілий зазнає душевних страждань.

Незважаючи на те, що моральна шкода є немайновою, відшкоду­вання її здійснюється грішми або іншим майном, незалежно від май­нової шкоди, яка підлягає відшкодуванню (чч. З, 4 ст. 23 ЦК).

У цьому зв'язку виникає питання: якщо законодавець використо­вує в нормах поняття «майнова шкода» та «моральна шкода», то чи не йдеться при цьому про два різновиди наслідків одного і того ж пра­вопорушення, чи йдеться все ж таки про єдину категорію, охоплюю­чу як майнову, так і немайнову (моральну) шкоду?

Відповідаючи на поставлене питання, слід відмітити, що за ло­гікою гл. 82 ЦК, названої «Відшкодування шкоди», два понятгя -майнова шкода і шкода моральна підпорядковані загальному понят­тю «шкода», усередині якого вони не ототожнюються, оскільки від­ображають різні грані можливого, але для потерпілого завжди нега­тивного наслідку дій чи бездіяльності причетних до його настання суб'єктів права (заподіювачів шкоди). Тому шкода, як одна із загаль­них умов виникнення деліктного зобов'язання - категорія збиральна, охоплюча два різновиди втрачених потерпілим благ. У рамках за­гального поняття «шкода» підставою для розмежування його складо­вих є також конституційні положення про те, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самовряду-

вання матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійс­ненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції), що у разі скасу­вання вироку суду як неправосудного держава відшкодовує мате­ріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції).

Стосовно протиправності поведінки суб'єкта права, відповідаль­ного за завдану майнову чи моральну шкоду, як умови виникнення обо­в'язку з відшкодування завданої шкоди, слід відмітити, що завдання шкоди - явище завжди негативне. З цього, однак, не випливає, що будь-яке завдання шкоди породжує зобов'язання з її відшкодування.

Покладення обов'язку відшкодувати завдану майнову чи мораль­ну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була виклика­на протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. На проти-правність поведінки особи, що завдала шкоди, як на умову настання обов'язку з відшкодування вказують статті 1188,1167 ЦК, зазначаю­чи при цьому, що шкода, завдана неправомірними діями, відшкодо­вується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом. Отже, відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, є винят­ком із загального правила про відшкодування протиправно завданої шкоди.

В актах цивільного законодавства відсутнє визначення поняття протиправності. Однак зрозуміло, що протиправною завжди стає по­ведінка, якщо суб'єкт права порушує встановлену нормою права забо­рону. Наприклад, забороняється задоволення прохання фізичної осо­би про припинення її життя (ч. 4 ст. 281 ЦК), вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи ліку­вання фізичної особи (ч. 2 ст. 286 ЦК) тощо. Поряд з цим необхідно відмітити, що протиправність поведінки не вичерпується порушенням встановлених правовими нормами заборон. Вона супроводжується та­кож порушенням охоронюваних законом суб'єктивних прав потер­пілого. Такими суб'єктивними правами можуть бути абсолютні права потерпілого: особисті немайнові права (статті 269-271 ЦК), право власності (статті 316, 317, 319 ЦК), право інтелектуальної власності (ст. 423 ЦК) тощо. Тому, скажімо, позбавлення власника права влас­ності на майно буде протиправним не тільки тому, що тим самим здій­снюється порушення правової норми (ч. 1 ст. 391 ЦК), а й тому, що та­кою дією порушується суб'єктивне право власника на майно.

Таким чином, протиправною поведінкою, з якої виникає обов'язок відшкодувати завдану нею шкоду, є поведінка, якою порушується право як у об'єктивному його значенні, так і суб'єктивне право по­терпілого.

Існує три форми протиправної поведінки, внаслідок якої може ебути завдана шкода: а) рішення; б) дії; в) бездіяльність.

Рішення і дії як форми вияву протиправної поведінки у більшій

494

Розділ XVI

^ НЕДОҐОВ1РНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

495


мірі між собою збігаються, оскільки вони виражають певну актив­ність, здійснювану суб'єктом права діяльність. Відмінність між ними полягає у тому, що рішення - це різновид активних дій, які здійсню­ються суб'єктами права (наприклад, державними органами чи орга­нами місцевого самоврядування, їх службовими чи посадовими осо­бами або відповідним органом юридичної особи тощо), підлягають відповідному зовнішньому оформленню, завдяки чому вони стають придатними для правозастосування. Неправомірними визнаються рішення, видані всупереч актам законодавства або з перевищенням меж повноважень, внаслідок яких піддаються ушкодженню належні іншим особам особисті немайнові та (або) майнові блага. У більшості випадків рішення приймаються органами влади, місцевого самовря­дування, юридичної особи, їх посадовими і службовими особами, ор­ганами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службо­вими особами.

Зовнішній вияв протиправної поведінки цілком можливий діями, вчинюваними і без їхнього спеціального оформлення (наприклад, знищення чужого майна, крадіжка тощо).

Протиправній дії як формі протиправної поведінки відповідає юри­дичний обов'язок утримуватися від здійснення посягань на встанов­лені нормами права заборони та на охоронювані законом суб'єктивні права інших осіб. При зазначеній формі протиправної поведінки осо­ба здійснює саме ту дію, яку не повинна була здійснювати. Цією дією порушується обов'язок, встановлений правовою забороною.

Як зазначав В. М. Горшеньов, реалізація правової заборони відбу­вається не тоді, коли вона порушена і викликала відповідну реакцію з боку органів держави або інших уповноважених суб'єктів, а коли лю­ди у повсякденному житті не вчинюють дії, поступки, стосовно яких в праві існують відповідні заборони1.

Навпаки, протиправній бездіяльності як формі протиправної по­ведінки відповідає юридичний обов'язок активної форми - вчинюва­ти суспільно необхідні дії. Якщо неправомірність дії полягає у тому, що особа проявляє заборонену поведінку, то при бездіяльності особа не вчинює дії, до якої ця особа була зобов'язана. Так, наприклад, без­діяльністю, що матиме неправомірний характер, буде поведінка ка­пітана судна у випадку, передбаченому ст. 59 Кодексу торговельного мореплавства України, коли він зобов'язаний, якщо це не створить серйозної загрози для судна і осіб, які перебувають на ньому: а) пода­ти допомогу будь-якій виявленій у морі особі, якій загрожує заги­бель; б) прямувати з найбільшою швидкістю на допомогу гинучим, якщо йому повідомлено, що вони потребують допомоги, і якщо на та­кі дії з його боку можна розумно розраховувати.

1 Горшенев В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. - М., 1972. - С. 52-53.

Протиправність поведінки суб'єкта права, що обумовлює настан­ня на стороні потерпілого шкоди, виключається і відшкодуванню ця шкода не підлягає, якщо вона була завдана: а) при належному здійс­ненні особою своїх професійних обов'язків; б) при здійсненні права; в) за згодою самого потерпілого; г) у стані крайньої необхідності; д) передбаченим законом вилученням майна із володіння особи.

^ Здійснення певних професійних обов'язків, обумовлених служ­бовим становищем деяких фізичних осіб, інколи, дійсно, супровод­жується із завданням майнової шкоди. У таких випадках відповідна особа стає «уповноваженою на завдання шкоди». Так, наприклад, по­жежники зобов'язані гасити пожежу і водночас уповноважені знищу­вати майно, яке може сприяти розповсюдженню вогню.

^ Завдання шкоди при здійсненні прав визнається правомірним і завдана шкода не підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених законом. Найбільш яскравим прикладом цього є завдання шкоди при здійсненні особою права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були пе­ревищені її межі (ч. 1 ст.1169 ЦК). Завдання шкоди за межами необ­хідної оборони набуває характерної протиправної дії і шкода підля­гає відшкодуванню особою, яка її завдала1.

Не визнається протиправним завдання шкоди у випадках, передба­чених законом, за згодою самого потерпілого (наприклад, у разі до­норства крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин). У той же час фізична особа не може бути позбавлена життя (ч. 2 ст. 281 ЦК). Тому неправомірним визнається задоволення прохання хворої людини про прискорення її смерті будь-якими діями.

Правомірними визнаються дії, вчинені у стані крайньої необхід­ності (ст. 1171 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 1171 ЦК стан крайньої не­обхідності означає ситуацію, коли шкода завдається особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної особи, якщо цю небез­пеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. Понят­тя крайньої необхідності розкрите у названій статті. Воно в основ­ному збігається з ідентичним поняттям, визначеним у ст. 39 КК України. Однак, якщо кримінальна відповідальність за шкоду, завда­ну правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, не настає, то цивільний обов'язок з відшкодування цієї шкоди може бу­ти покладено на особу, яка її завдала. Крім того, на відміну від Кри­мінального Цивільний кодекс не обмежує кола дій, що підпадають під це поняття, умовою про неприпустимість перевищення меж край­ньої необхідності.

Що стосується правомірності завдання шкоди у разі передбачено­го законом вилучення майна із володіння його власника, то йдеть-

1^ Див. § 3 цієїглави. =: -• "''- -'-с : 'і ;'и •"1 - ''-- :

496

Розділ ХП

^ НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

497


ся про застосування до особи позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкції за вчинення правопорушення (конфіска­ція) у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. З 54 ЦК). Зокрема, конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корис­ливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально пе­редбачених в Особливій частині Кримінального кодексу. Вона поля­гає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ст. 59 КК). Для виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди наявність самої шкоди і протиправної поведінки (дії, бездіяльності) матиме значення тільки тоді, якщо між ними існує зв'язок, що має назву при­чинного.

Причинний зв'язок - категорія філософська. Нею позначаються існуючі у природі і суспільстві явища, серед яких одні виступають причиною, а інші - наслідком цих причин. Юридична суть причин­ного зв'язку розкривається у самому законі і вона полягає у тому, що неправомірно завдана майнова та моральна шкода відшкодо­вується особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167 ЦК). Звідси випливає, що з'ясувати і встановити причинний зв'язок завжди озна­чає дослідження того, наслідком чиєї саме поведінки (дії чи бездіяль­ності) стало ушкодження належних потерпілому і охоронюваних за­коном особистих немайнових, а також майнових благ, чиєю саме поведінкою викликані особисті немайнові чи майнові втрати потер­пілого. Від правильної відповіді на це питання залежатиме визначен­ня суб'єкта права, на якого тільки й може бути покладений обов'язок з відшкодування завданої його поведінкою шкоди.

Тому зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача і шко­дою має бути юридично значущим. Таким він може стати тільки то­ді, коли він вказуватиме на причетність до появи шкоди на стороні потерпілого дієздатного конкретного суб'єкта права. Наприклад, смерть фізичної особи може настати з різних причин і будь-коли з нею пов'язуються, щонайменше: а) витрати на поховання померлого та на спорудження надгробного пам'ятника; б) позбавлення непраце­здатних осіб одержуваного ними від померлого за його життя відпо­відного утримання; в) страждання осіб у зв'язку зі смертю рідної чи близької їм людини. Однак зазначені втрати, хоч і мали місце, але пи­тання стосовно їх компенсації не завжди може бути вирішене на ко­ристь осіб, що ці втрати понесли. Наприклад, без відшкодування за­лишатимуться втрати, викликані природною смертю фізичної особи. Навпаки, якщо смерть стала наслідком неправомірної поведінки іншої особи, яка завдала потерпілому шкоди, вона підлягає відшко­дуванню за рахунок правопорушника (статті 1200-1202 ЦК).

Першочергове значення завжди має визначення прийомів вияв­лення юридично значущого причинного зв'язку, необхідного і дос­татнього для притягнення порушника до відповідальності. Для досяг­нення такої цілі у правозастосовчій практиці використовуються не

тільки юридичні знання і досвід юридичної практики, а й знання у сферах інших наук, висновки експертів тощо.

Особливістю причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і завданою шкодою є те, що інколи вона може скла­датися із декількох ланок, безпосередньо пов'язаних між собою в один ланцюжок. Так, наприклад, при відшкодуванні шкоди, завданої малолітньою особою, необхідно з'ясувати, чи існує зв'язок між зав­даною шкодою і поведінкою малолітньої особи, а також, чи існує зв'язок між поведінкою малолітньої особи і поведінкою осіб, зобо­в'язаних завдану шкоду відшкодувати (батьків, усиновлювачів, опікуна чи іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи). Адже останні можуть бути звільнені від обов'язку відшкодувати завдану малолітнім шкоду, якщо ними буде доведено, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малоліт­ньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК).

У будь-яких випадках причинний зв'язок між шкодою і неправо­мірною поведінкою відповідальної за цю шкоду особи є об'єктив­ною умовою, за наявності якої у сукупності з іншими можливе стяг­нення з відповідача відшкодування зазнаних потерпілим втрат. Тому буде завжди помилкою шукати причинний зв'язком між шкодою і виною правопорушника. Як об'єктивне явище, причинний зв'язок не залежить від волі та свідомості заподіювача шкоди. Навпаки, вина за­вжди перебуває в площині цієї волі

Таким чином, вина як умова виникнення обов'язку з відшкодуван­ня шкоди в обсязі «генерального делікту» є елементом, що має суб'єк­тивне значення.

Проблема вини у цивільному праві завжди була і залишається од­нією з найбільш актуальних, складних, а тому дискусійних. Тривалий час її понятійна суть визначалася як психічне ставлення особи до протиправної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Таке визначення поняття вини мало загаль-ноправовий характер і таке її розуміння сприймалося більшістю до­слідників і правозастосовчою практикою безвідносно до того, в меж­ах якої правової сфери (приватно-правової чи публічно-правової) оцінювалась суб'єктивна сторона поведінки правопорушника. Таке визначення поняття вини здобуло закріплення у ст. 23 КК.

В цивілістичних дослідженнях останніх років уявлення про вину як про психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої законом як протиправної, та її наслідків викликало де­які сумніви. Наприклад, російський вчений В. В. Вітрянський визна­чення поняття вини в наведеній її трактовці оцінює як некорисне1, практично даремне. Вирішувати питання про вину та невинуватість

'?'' Див.: БрагинскийМ. И., ВитрянскийВ. В. Вказ. праця. -С. 604. '' 3 $ "'

498

Розділ XVI

^ НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

499


необхідно шляхом аналізу ставлення особи до своїх справ та обов'яз­ків1. Додамо, що концепція вини як психічного ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її шкідливих наслідків стає найбільш уразливою при її застосуванні до юридичної особи, відповідальної за завдану потерпілому шкоду. Досить важко, якщо взагалі можливо, оцінювати суб'єктивну сторону поведінки юридичної особи через призму її психічного ставлення до своїх дій (бездіяльності) і їх нега­тивних наслідків (наприклад, коли всупереч ст. 19 Закону «Про охо­рону праці»2, власник не організовує за свої кошти проведення попе­реднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких робо­тах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або та­ких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного медич­ного огляду осіб віком до 21 року, внаслідок чого своєчасно не вияв­лене професійне захворювання останніх набуває характеру невиліко-вуваного, а стан здоров'я працівника - невідновлюваним). У даному чи аналогічних інших випадках визначального значення набуватиме не саме психічне ставлення власника підприємства до виконання сво­го обов'язку, а наявність чи відсутність зовнішнього вияву його волі, спрямованої на виконання цього обов'язку (наприклад, наявність чи відсутність відповідного наказу, адресованого працівникам щодо проходження ними професійного медогляду, за невиконання якого власник набуває права притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності (ч. 2 ст. 19 Закону «Про охорону праці».

З об'єктивної сторони така бездіяльність роботодавця матиме про­типравний характер, а з суб'єктивної — характеризуватиметься від­сутністю залежного від повноважних органів юридичної особи зов­нішнього вияву її обов'язкової власної волі..

Те ж саме можна сказати і стосовно оцінки суб'єктивної (вольової) сторони поведінки фізичної особи. її психічний стан може характери­зуватися байдужістю (притупленням або цілковитою втратою інте­ресу до інших людей) або легковажністю (полегшеним чи спроще­ним ставленням до своїх висловлювань, дій, поведінки3. Однак останні не матимуть юридичного значення доки не буде їх зовніш­нього вияву. Визначальним тут є не стільки ставлення до своєї проти­правної поведінки, скільки упущення суб'єктом права (свідоме чи не­свідоме, умисне чи необережне) з-під власної волі і контролю за цією поведінкою, сприйнятою оточенням як негативне і шкідливе. Сприй­няття оточенням поведінки суб'єкта права відображається в обраних

1 Гражданское право: Учеб. В 2 т. - Том II. - Полутом 2 / Отв. ред. проф. Е. А. Суха­
нов. - 2-е изд. перераб. и доп. - М., 2000. - С. 279.

2 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

3 Психологічний словник / За ред. чл.-кор. АН СРСР В. I. Войтка. - К., 1982. -
С. 19,85.

оточенням формах реагування на сприйняту поведінку, в доказах її негативного вияву.

Невипадково тому, на відміну від кримінального права, де презю-мується відсутність вини (особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду - ч. 2 ст. 2 КК), цивільне законодавство вихо­дить із принципу презумпції вини: особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди зав­дано не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК). Невинуватою ж особа визнається, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо на­лежного виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 614 ЦК). Відсутність своєї вини доводить особа, яка завдала шкоди.

На відміну від кримінального права, мірою цивільного обов'язку з відшкодування завданої шкоди є розмір цієї шкоди, а не характер і ступінь вини боржника.

Крім того, обов'язок з відшкодування шкоди може бути покладе­ний не тільки на особу, безпосередніми діями якої ця шкода була зав­дана, а й на інших осіб, вина яких презюмується (наприклад, батьків малолітньої особи, що завдала шкоди - ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Виходячи з наведеного, вину як одну із умов виникнення зобов'я­зання з відшкодування шкоди можна визначити як намірене чи ненамірене, але завжди залежне від волі та свідомості суб'єкта права його власне ставлення до вжиття чи невжиття заходів за­побігання зовнішньому прояву своєї поведінки, яка є протиправ­ною і шкідливою для особистих немайнових чи майнових благ, належних оточенню.

Наведене визначення поняття вини в зобов'язаннях з відшкоду­вання шкоди асоціюється з відомою цивілістичній теорії деліктоздат-ністю, тобто здатністю суб'єкта права бути відповідачем (боржни­ком) за завдану шкоду. Не визнаються тому деліктоздатними, наприклад, особи, визнані судом недієздатними (статті 39,1184 ЦК) та малолітні особи (ч. З ст. 31, ч. 1 ст. 1184 ЦК).

Залежно від того, яким саме чином особа керувала своєю пове­дінкою чи ставилася до її зовнішнього вияву, у зобов'язаннях з від­шкодування шкоди існують дві форми вини: умисел і необережність.

Щоправда, для покладення на особу, відповідальну за шкоду, обо­в'язку з її відшкодування, особливого значення не має сама форма ви­ни цієї особи. Завдана нею шкода підлягатиме відшкодуванню будь-коли, за винятком випадків, коли вона доведе, що шкоди було завдано не з її вини.

Однак визначення кожної із форм вини у зобов'язаннях дз відшко­дування шкоди необхідне. Його практичне значення полягає, наприк­лад, у тому, що шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Форм умислу цивільне законодавство не визначає. Виходячи з то-

500

Розділ XVI

^ НЕДОГОВІРШ ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

501


ш w

го, що свідомість і воля суб'єкта права - найважливіші регулятори його поведінки, умисел, як форма його вини, завжди відображає на­явність у особи відповідного бажання, цілеспрямованого наміру. На­приклад, певне бажання і ціль може переслідуватися потерпілим при здійсненні ним суїциду (самогубства).

В поведінці особи, яка завдала шкоди, умисел — явище порівняно рідкісне, хоч і цілком можливе. Спрямованість дій до завдання шкоди матиме місце, зокрема, при перевищенні меж самозахисту, коли осо­ба, перебуваючи під впливом почуття помсти, завдає шкоди родичам правопорушника, від протиправного посягання з боку якого довелось оборонятися.

Що стосується форм вини потерпілого, то у зобов'язаннях із від­шкодування шкоди врахуванню підлягає і його власна необереж­ність, але не будь-яка, а необережність, що визнається грубою. Будь-яка необережність характеризує поведінку особи з точки зору відповідного ступеня необачливості, байдужості чи легковажності в ставленні потерпілого до зовнішнього вияву власної поведінки. За­гальні ознаки грубої необережності потерпілого вбачаються в поло­женнях ч. 2 ст. 1193 ЦК. Це: а) необережність, яка сприяла виникнен­ню шкоди; б) необережність, яка сприяла збільшенню шкоди, завда­ної потерпшому. Так, при розгляді однієї із цивільних справ судом було встановлено, що потерпілий (позивач у справі) перед тим, як скористатися найнятою автомашиною, з водієм розпив спиртні напої, їдучі у машині як пасажир, в дорозі йому були завдані тілесні ушкод­ження внаслідок допущеної з вини водія дорожно-транспортної при­годи. Суд обгрунтовано визнав, що в поведінці потерпілого були ознаки грубої необережності, за причини якої розмір належного йому відшкодування було зменшено.

Найчастіше необережність потерпілого враховується при так зва­ній змішаній відповідальності, коли появі шкоди сприяла не тільки вина особи, яка завдала шкоди, а й груба необережність потерпілого.

Важливо відмітити, що наявність грубої необережності потерпіло­го не звільняє повністю заподіювача шкоди від обов'язку її відшкоду­вання, а, за загальним правилом, може тягнути лише зменшення роз­міру відшкодування. Винятки із цього правила можуть бути встановлені лише законом. Наприклад, Закон України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» при­пускає, що оператор ядерної установки може бути звільнений від об­ов'язку відшкодувати шкоду за рішенням суду, якщо буде доведено, що потерпілому була завдана шкода внаслідок його грубої необереж­ності (наприклад, у випадку, коли потерпілий самочинно проникає на охоронюваний радіаційно небезпечний об'єкт, де отримує небезпеч­ну дозу іонізуючого випромінювання).

Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додатко­вих витрат (ст, 1195 ЦК), у випадках відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК) та у разі відшкодування витрат на

поховання (ст. 1201 ЦК). У зазначених випадках йдеться не про від­шкодування втрат, причинно обумовлених протиправною та винною поведінкою особи, яка зазнала шкоди, а поведінкою особи, яка до цих витрат призвела.

Слід також відмітити, що вина як умова виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди не є абсолютною. У низці випадків обов'язок з відшкодування шкоди законом покладається на відповідального за цю шкоду суб'єкта права незалежно від вини, тобто і при її відсутно­сті (наприклад, відшкодування шкоди, завданої органом публічної влади чи його посадовою або службовою особою, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слід­ства, прокуратури або суду тощо). В усіх інших випадках для виник­нення зобов'язання з відшкодування шкоди необхідна наявність за­значених вище загальних умов у їх сукупності.


5900433729328737.html
5900539990887764.html
5900625970727574.html
5900763991007683.html
5900890082414804.html